Асоціація дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм» — фіналіст Премії імені Ігоря Козловського у 2025 році, відзначений за повернення загиблих додому як акт гуманності та гідності для загиблих та їхніх родин.
На початку своєї діяльності асоціація займалася пошуком загиблих у світових війнах та жертв політичних репресій, але з 2014 року працює над поверненням тіл загиблих українських військових і цивільних.
Команда працює у небезпечних районах бойових дій, під обстрілами й нерідко — на самій лінії фронту. «Плацдарм» забирає навіть фрагменти останків, аби забезпечити точність ідентифікації та можливість гідного поховання.
Промова Олексія Юкова на церемонії вручення Премії
Я попрошу, щоб мої колеги та моя дружина вийшли зі мною сюди. Анастасіє, вийди, будь ласка.
Дуже важко перебувати тут, коли там, де війна, звідки ти приїхав, там, де людське життя не коштує нічого.
Дуже дякую вашому батьку за його людяність до кожного з нас. На жаль, я не читав його, але чув. І я розумію його біль і те, як важко боротись тоді, коли тебе вбивають. І залишатися людиною в такій ситуації, коли в тебе немає нічого. Коли в тебе на руках тільки одне — твоє життя. Тому мені з тринадцяти років довелось бачити смерть.
Перша, Друга світова війна, всі ці рештки людей. Я не розумів, чому це відбувається. І коли в Україну і на Донеччину постукалася війна у 2014 році, вся Україна була осторонь. Це була війна десь отам, на Донеччині, і це не їхня справа. І це втрата нашої людяності на той момент. Ми забули, що ми одна нація, ми забули, що ми один народ.
Ми забули, яку ціну ми заплатили після того, як більшовики прийшли до влади. Що через десять років нашим бабцям і дідам довелось їсти своїх дітей у 1932–1933 роках. І заповнювати ями своїми дітьми вже під час репресій.
Тому для мене, як для дитини, на той момент було незрозуміло те, що я бачив. І питань було дуже багато. І коли ми говоримо про людяність, людяність — це те, що вкладено в кожного з нас. В кожного, як в людину. Це те, що відрізняє нас від тих, хто прийшов нас вбивати. Вбивати нас за те, що ми українці. За національною ознакою. Ми все це вже бачили сто років тому майже. Коли нацистська Німеччина забирала людське життя за національною ознакою.
Тому я не бачу різниці між тим і цим періодом. І ви знаєте, казати про гідність, мабуть, — це казати про наші з вами вчинки. Наші з вами вчинки — це і є наша гідність. Гідність бути людиною. Коли з тебе виривають життя і на твоїх очах виривають життя з твоїх друзів і близьких. Я багато бачив смертей. Я бачив стільки смертей, що, мабуть, у мене місяців у житті набагато менше, ніж я бачив померлих людей. Не просто померлих, а тих людей, у яких забрали життя тільки за те, що вони українці. Дітей, літніх людей, наших воїнів, за яких ми завжди згадуємо чомусь тоді, коли нам стає дуже страшно.
І коли ми кажемо «людяність», то саме цю людяність збережуть ті пацани, дівчата, які зараз там стоять. І наша з вами підтримка для них — це ковток повітря. Тому що сьогодні я приїхав до міста Києва. Те, що я побачив, мене потішило. До нас підійшла жінка і з Артуром дала нам солодощі. Сказала: «Я дивлюсь ваш канал». Обійняла нас і подякувала. Потім ми викликали таксі їхати сюди. І таксі сказало: «Я з вас грошей не візьму».
І ти сидиш, таке враження, що ти сидиш в окопі. І ти розумієш, що ця підтримка є. Тому що ця людяність закладена в кожного українця. І те, які ми з вами зараз тут сидимо усі, — це ті душі, які зараз залишені на полі бою. Душі нашої країни, наша совість. І коли хтось мені каже: «Нахєра ви збираєте ці фрагменти?» Я завжди кажу: «А як би ви свою дитинку збирали?» І питання перестає існувати.
Тому ми повинні пам’ятати, яка ціна. Ціна нашої з вами розмови між нами, нашого діалогу, який постійно перетворюється в монолог кожного з нас до самого себе. Завжди ставте питання, які ми люди — своїми вчинками.
Дякую вам за те, що ви згадали про нас. Тому що про нас згадують тільки тоді, коли у дім приходить смерть. Тому вам усім низький поклін за те, що ви робите. Кожен з вас. Тому що коли ви прийшли сюди, ви зробили вчинок. І дай Боже, щоб кожен вчинок був достойний тих воїнів, які кладуть життя.
Хотілося б наприкінці сказати вам, що наша з вами місія на землі – це залишатися людьми. Тому, мабуть, для кожного з нас в цьому житті є свій шлях. І хто ми, якщо ми не повертаємо наших героїв?
Слава Україні! Дякую вам.